м. як молочай

мов молитва мовчить
муза муркоче й манірно мізинцем
у мозку малює майже молочний
музичний міраж
мислиш і можеш
мерзнеш та мокнеш
від містера Макро і місіс Мікро
містке монотонне місто
мостів мюслів та мушель
молодіє й мудрішає

медова мадонна
муштрує медвяну музику макраме
з мускату мускусу й млості

назви_мені

назви мені слово більше
       ніж дякую
щоб я додав його у
свій словниковий запас
ніч нависла така
що одні велосипедисти
без гальм спромоглися б
із неї ночі врятуватися
       ледь би
назви мені щось більше
       ніж люблю
бо такий час настав що
       сонячні зайці
       пішли у відпустку
до того як сонце заллє
       кімнату такими фарбами
які могли б так само успішно
       не існувати
а та недосконала людина
       що стоїть вночі
       сама на зупинці
найбільше шукає себе
хтось викликає «швидку»
санітари граються в хованки
комета свій пережовує хвіст

      скажи мені біль
              ше
ніж поміщається в серці

до_чаю

це тільки в цьому будинку
така очманіла акустика
що з третього на перший поверх
        звично чутно
коли сусідка розтовкає відбивну
або коли її товче як божевільний у кутку
        сусід сусідки
і либонь її душевний друг

я вже майже просяк
        новим маршрутом
силою думки як забажаю зміщаю
        травмовані трамвайні колії
змішую незнаних людей парую
здмухую ніби лупу з комірця
        невидимі мури
слова вміщаю у мильні бульбашки
        клин вибиваю кпином
лікую немічних кволих забутих
…
в цій країні не ремонтують серця
        навіть задля такого собі експерименту 

тепер останній монолог:
       один лиш Бог
потрафить зробити все
зрештою якщо захоче
а решту може фотошоп
 

Юрію Завадському

лишаюсь тим же
       вирішую побутові справи
              я такий специфічний господар
останніми днями нелегко
         знову поети поїсти поспати
         розкушування горіхів добра і зла
         життя збігом обставин
пам’ятаєш ми нюхали шиби
                 здавалось за ними
                      міста летучі у безвість
ми торкалися шиб цих і вони розсипалися
                      разом із містами 

поети могли б запросто воскрешати померлих
                     як в притчах
де круп’є стає на добрий шлях сіяча
де митник продає свої нирки
щоби тільки узріти те
Царство

Надії Пішаківській

нам на дозвіллі дозовані цілунки дозволені
а ти знайди таке джерело
                                   що висмоктує воду
бувши ремісником я формував
                                 циліндри та встановлював ціни
                                                       на тяглість матерії
затим я відкрив що пів’яблука
                     можуть спокійно рости з-під землі
                     без дерева
а кесарю залишається кесареве

зібрався був один міняти воду в басейні
щоб може бодай на дні
                                        побачити щось
не було дна там
                            ані живого пуголовка
така жахна глибочінь
                                 аж проломлює міст
                                                    між очима
а поміж гландами постає піраміда
           що починаєш відшукувати відповідного отвору
                           куди можна втиснути монету
аби послабилась лінива линва лляна
                                     дзвін проявив свою суть
                                                  опустилась драбина
і ти вже лежиш втихомирено але дихаєш-дихаєш
на піщаному безлюдному березі
                 десь між Марсом й Венерою
                 на початку створення Світу 

правда одначе можлива в субтитрах
правда коли мовчати із кимсь в розпечену слухавку
                                                правда різними мовами
                                                         на одному подиху

Завдання знайти себе в дзеркалі

Провалено

Тепла не бракує

Формулу хаосу впорядковано

На нотному стані

Лиш чорне сонце світить ночами

Якщо захотіти

Видно

Bareth

І коли ти вже, втомлений завойовнику, вертаєшся у рідне поселення, злодійкувато ловлячи на собі довгі погляди, що мов отруйні чужинські стріли, ти починаєш здавати собі справу, як багато змінилося за час твоєї відсутності. І ти як тоді почуваєш себе недостатньо мужнім, щоб визнати всю правду про них і про себе. Скільки мурів виросло між вами, скільки всього дотепер замовчується… Не прикриваючись ані вуличним вихованням, ані воістину культурними манерами, наважуєшся слідкувати за самоствердними змінами поколінь, мінливою вологістю між озером і повсюди розкиданими будинками, безкорисливим цвітінням колючих кущів, траєкторіями повітряних, земних і водних істот, що наче музика Баха.

Накопичені за похід здобутки закопуєш під обгорілою черемхою, збрую недбало закидаєш у кут. Але ніщо тебе не може заспокоїти зараз, крім двох чарок молодого вина. Ти не маєш з ким випити і тому невідкладно його висушуєш на веранді перед чорним дзеркалом у тугому бісері павутини хрестовиків.

Мій розум на вчорашню ніч був орендований

Трьома янголами

І говорили вони словами

Що пахнули мовби польові квіти мирт і грушки

Вологі до сліз

Радісні наче перший усміх маляти

Ті янголи не творили див ані не вказували

На істинність Істини

Вони зникли не прощаючись

Лишень лишили на книжковій полиці

Сріблясту кулю

Для зберігання душі

А в тиші

Морозко й боляче йти по битому шклі

Надто скорочені й перекручені повідомлення

У похилених телеграфних стовпах моєї душі

Той джаз що ти щовечора слухаєш

Тактовно переходить у танго

А всі кольори що за собою ховають

Крім чорно-білизни

Крім того що ніколи не сталося

Товчене шкло на канапі

Коротше ти не заснеш

Роздертість свою ми змушені тамувати тривалими переїздами

Із одного міста у інше

Та ми як були

Так і є

І все вже зливається

Колесо Фортуни із чортовим

Дихання із поривчастим вітром

Інтернет з інтернатами

Дизель із повітряним джазом

Обличчя бліді з моніторами

Пастельні фарби із полотнами

Сліпий дощ зі слізьми

Кому тепер вірити

У тиші страшнішій ніж крик

У тиші страшнішій ніж крик
 

Скільки недосконалості наших ролей

Стою без тебе один на межі

Ідеального злочину

Двійко бездомних дітей

Подібно до нас

Лишили на кращі дні

Свої пісочниці

Сезони дощів трамваї і травень

Я хворий на блюз

На тебе до кінчиків пальців

Коли в наших очах будиться ранок

Світло майже незримо

Проходить крізь час

Автостоп у Карпати

Гарний початок

Бути разом коли

Все проти нас

Тихо зійдеш як день новий

Мов квітка на мольберт

Надто розумні щоб думати

І зверхні настільки щоби відступати

Гримаси запекло нестерпні

Доводиться витинати

Із бляхи троянди

Чеканити чекані чеки

Купити кориду для тебе

Карету корито і куриво

У поношені організми

Ми вливаємо пругкість рибин

Відпливаємо з порту поспішно

Де є насильство

Підозрілого миру

Затискаємо міцно акорди

Як долонями бува затуляються

Пробиті артерії

Віримо і вростаємо в небо

На повен зріст

Наших пристосованих до того легень
 

Боже збав від тих празників, їнакше не скажеш. Пацє заколов’ім, жінка наварила шампанського з румбамбару, галунки в росолі з лушпи цибулі поквацяла, соли, масла, цвіклів наладувала в шклєночки, кубаси до кошика втрамбувала, чисником натерла, міртов замаїла, шоп мухи і мухуї не сідали, і всьо готовченко – тепер лишаїцці тіко той кошичок посьвітити. Бож сьвічене для ворганізму ліпше за несьвічене – твердит моя наукова аксійома.

 Як знавбим, шо то буде далі – ліпше заперсі бим в хаті і нікуда не ходив. Але тре вийти межи люди. Невіть президент заблудивсі в командіровці, а наш стрийко Бенедик заслабли на скрут кишок. Дурного як дзвоном накриє – то він сі випарпає, а мудріший мусе терпіти більше. Так і зі мном.

 Заки я сьвітив кошик, пісєче вісілє витігнуло г мене з літної кухні півпацєтя, тілько кости сі полишали на подвіру. А кіко то комбікорму і терпіннє пішло, жеби свинюк той виріс! Наш пристайко Бровко і то не вратував ситуації, бо по-перше, сам з ними румиґав свіжину, а по-друге, їден терхач не справи сі проті дванайцітьох. А моя Мішель тоди мішала вермішель на росіл із кугута і заки зачула той пісєчий театр на вобісцю – всьо сі втихомирило і раз-два повалило до сусідів. Бабиско в їдній нічнушці і шлапаках з веранди встигла тілько запустити в них шуфельком, жи вуглє сі ньом підкидає і на тім сі стало. А наш гниляк Бровко лежів догори цапки і мруживсі на сонцю, доки в його животиско не полетіла качілка; моя вірна над бідом не паткає, бо колись кінчала курси дісантури в французкім лєгіоні і має чорний самурайский пояс. На базари всьо купиш, а в Хмельницку можна ше таньше.

Як си нагадаю, яке то було вісілє в Ґинка і Павліни, то дотеперкай ми тиск сі підноси. Довга-довга історія… Вони вже і самі не памнєтают, з чого то сі зачило. Він не був ані комбайнером, ані шофером в бобіку голови сільради, просто малим вернувсі з батьками з Сибіру. Вродивсі в глухій тундрі, де множатсі вовки і сіро-бурі медведі, жеби хоть троха сі розігріти. Тоди в цілім сьвіті якраз пішла була мода на сексуальні перевороти, а в сесері наші вчені вивели новий сорт кукурузи.

На пітнайцітому кілометрі, як сі їде з Микулинец на Амстердам, вони си купили вагончик, шоп на початку можна було троха сі перекантувати і освоїтисі. Збирали гриби, ягоди, япка, робили сушенину і то всьо возили попутками на ярмарок в область. А як назбирали капку грошви то вдарилисі в просьвітництво, а на той час з ним був дефіцит, бо всі нормальні патріоти мучилисі в тюрмах і засланнях. Але ніхто в простому народі ше толком не знав про рокенрол, блюз і тим більше про чіпси – то тато з мамом Ґиня правдами-неправдами діставали бабіни і пластінки зо Заходу: перше, шо треба було зробити – споїти самопалком начальника взводу прикордонних служб, а потім пролізти попід колючий дріт і спіткати польских оптовиків, бо вони тоже хтіли вижити, доробитисі до чогось і своїм малим дітям вставити золоті зуби дев’їтсот двайціть п’єтої проби. А плата проста – гіпсові фіґурки Лєніна і жилізні рублі, кажут, жи в Ївропі то всьо діло кришили, підігрівали на високій температурі і виходив добротний і моцний матер’ял для зубних пломб.

За рік вони вже мешкали в своїй хаті і на десіть кільометрів ближче до Амстердаму. З малого Ґинка виріс вже нічо такий хлопака, але ніхто го не міг осігнути розумом і поставити на місце. Поки всі пацанята ходили на гуртки з вирізання лобзіком і стрибків в ширину, то він вже встиг запустити довгі патла і витесати з явора гітару на ілєктриці. Вчителька все ніц-но ганьбила Ґинка за ті грішки, бо на ню тоже тиснули з райвно, а йому хоть би шо! Всьо знав на пітьорки, шей сам часом підказував вчителям від англійскої до тригонометрії. Всі вже змирилисі, жи кар’єра комсомольця йому не світе, то мовчали, а як приїжджила обласна перевірка – то ховали го за шкілєтом в шафі в кабінеті біології. На той час то ше були поридні люди, шо не кажіт – серце Галичини!

Баракови Обамі присвячую

Позавчорай ходив’ім до Мандональдса. То є такий великий кабак, де можна і хробачка заморити, і влєти межи кишки чорної газбульки соса-соли. В реклямі на цілий екран показуют, жи ті гавбурґери є такі велицьозні, добрі, геж мир і щистє настают на земли і сонце світе на всі свої мільйон ват. То я спеціально пішов перевірити. А де там! Стоїш, чемпиш поки твоя черга надійде, підходиш до ляди, а дівка в кольоровім чепчику вже шкіре свої двайціть штири і питає, шо і як. То говору, чікен мандатиц, чорну газбульку і чисту шклєночку, бо за пазухом приникав з собом чікушку від братової, то тре менче-більше адаптуватисі до нової атмосфери, по-люцки. І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь…

Сюда ходе як до церкви: молодняк, мами з дітьми і такі як я. Напуцовані мешти, дубльонка, байкова сорочка, модний триденний заріст і скручена в рурочку ґазета «Максім» під пахов – повне обмундируваннє. Дочекав’ім сі на їдзенє і сиджу тихенько в кутку як миш. Дивлюсі в тілівізорну коробку на то, жи шпиціалісти викрили, шо та Конституція, яка в нас є – скачали десь з інтернету і цілу ніч 28 червня дев’їносто шестого перекладали на нашу мову. То тілько почиток, а далі: нині в нашу рідненьку Верховну Раду ракета трафила, патрійоти троха пострілєли депутатів, а хто з політиків встиг – самі добровільно в контейнерах вивтікали до Сибіру... А ту виджу, заходе така кубіта, років під трийціть, геж ми відбивна з пиріжка вивалиласі на підлогу. Пахне жінком здалека. Але не чіпаю, бо і сам я не тутейший, а вона борше всього вчителька молодших клясів чи коханка шпекулянта якого, або і то, і друге. Ну і нашо мені того на сам великий піст, такі думки з голови я виганєю як павуків...

-1-

довіряти причини нема

паде дощ білий

і ти

як пітьма що раптово впада в океан

над яким повітря із птаством

впереміш із завмерлими планерами

настрій мій не залежить уже

          від стронцію кальцію білої магії

музики уряду грошей алкоголю погоди гормонів

нема нічого

окрім особистих справ

наступивши часу на п’ятнадцяту ногу

             заходжу із сонцем додолу додому

вже розчленований на тіло і душу зайві думки таємниці

             лежу отак на столі я спина вухо рука легені нога

                          волосяниця кусає мене а я є зуби кусаючі взаємно її

                                       діалог пізнання

бувши богами ми так нічо не вкурили

             та хай навіть і так

                   хто втамував би нашу успадковану спрагу

                          якщо вино було ще зовсім молоде і терпке

просто вхопити би ту руку

             яка піпеткою вкраплює в кожен організм почуття

                          вхопити і потиснути так

                                                              щоб аж захрустіло

літери малюються у повітрі і часом геть сплутані

             загалом чуєш пришестя різних оркестрів

             початково вступають у гру бубни виразності і віолончелі примарності

                          хропе суфлер у суфле

                                       на троні із Рільке Рембрандта Рабле

кохання одне яким би я мав дуже пишатися

       налягає на пересолену їжу і цукровану каву

             не знає що мода всесвітня а що добрі фільми

                     вибирається із пробірки й кліше довгорукої дійсності

                          під звуки і смак затяжних стерео-поцілунків

приязнь інших ґатунків

то вдалий об’їзд в положенні незнання

      як доби і пішки шахматних дошок не ходять до тилу

             дружба між чоловіком та жінкою – теорія

                    безпеки і захисту особистих кордонів

                          байдарка на каламутній воді

                                 на сталевому якорі

                                       на звичайнісінькій мілині

там де назавше топиться ризик

                                                    пробачати себе і любити